Луганський лікар Михайло Міщенко був керівником одного із найсучасніших в обласному центрі медичних закладів. Але після приходу в місто «російської весни» йому довелося все кинути та перебратися до столиці. Проте, ставши вимушеним переселенцем, він не лише зміг продовжити свою справу у Києві, розпочавши все з нуля, а й створити близько сотні робочих місць для земляків.
— Рішення виїхати з міста я, як і багато інших луганчан, ухвалив спонтанно, — розповідає Михайло Міщенко. — Спочатку ми з сім'єю вважали, що ситуація, враховуючи її абсурдність, вирішиться досить швидко, і чекали на прихід української армії, як кажуть, з дня на день. Але тут бойовики викрали мого колегу – співробітника лікарні. Друзі та родичі знайшли його у підвалі однієї з «комендатур» — побитого, з простріленою ногою. Тільки завдяки втручанню людей (їх імена ще не час називати) нам удалося розв'язати питання з його звільненням. Саме від нього, колишнього бранця, я й дізнався, що бандити чудово поінформовані про моє ставлення до них і, що найприкріше, донощики були серед колег. Вони повідомляли «куди слід» про моє розпорядження не піддаватися на провокації та не виконувати вимоги російських окупантів.
На той час надіслані з Москви «керівники міста» зганяли головних лікарів на наради, в ході яких вимагали масово фальсифікувати матеріали щодо травм та жертв серед мирного населення внаслідок дій української армії. Особливо цинічно це виглядало на тлі обстрілів житлових кварталів проросійськими бандитами. Так під гаслом «врятуємо дітей Донбасу» забезпечувалися телекартинки для каналів типу «Russia today»… У результаті я вирішив скористатися плановою відпусткою та виїхав із міста потягом (як потім виявилося передостаннім), взявши з собою лише літні речі.
Але коли відпустка у Михайла закінчилася і настав час повертатися, відбулося вторгнення російських військ. Українська армія вийшла за лінію річки Сіверський Донець та зайняла оборону.
— Ось тоді ми зрозуміли, що дому в нас уже немає — сумно каже Михайло. -Жити у місті, де топчуть український прапор, для мене та моїх близьких неприйнятно. Це бридко, огидно, і ми в такому середовищі перебувати не змогли б за жодних обставин.
Скільки завгодно можна сперечатися про те, яка влада хороша, а яка погана, хто правий чи не правий на Майдані та у Верховній Раді, але це наші внутрішні проблеми. І тут у дебатах ми можемо бути опонентами. Але коли порушуються питання, пов'язані з порушенням цілісності держави та переглядом кордонів, це завжди закінчується війною. Не розуміють це лише повні ідіоти. І хоч би які пояснення своїм діям знаходили люди, які підтримали «російську весну», зрада присязі завжди буде зрадою, а той, хто кличе на нашу землю армію іншої країни для створення своєї «бананової республіки», стає зрадником. З цього моменту такі люди нам не опоненти, а вороги.
Коли стало зрозуміло, що повертатися не можна, постало питання, чим займатися на новому місці. Маючи знання та досвід керівника лікувального закладу, йти працювати рядовим лікарем, як зізнається співрозмовник, йому було вже нецікаво.
— Мене, слава Богу, непогано знали у Києві, — розповідає Михайло. -Тут були друзі та знайомі. Вдалося знайти інвесторів для створення нових сучасних медичних центрів. Цю ідею ми виношували ще у Луганську, перед війною. Проєкт було адаптовано для роботи у столиці й буквально за п'ять місяців нам вдалося запустити його у повному обсязі.
Майже весь кістяк колективу — від робітників та санітарок до провідних лікарів — переїхав до Києва. Окрім цього до нас приєдналися висококласні фахівці з Донецька, Києва та інших міст. Як то кажуть, не було б щастя та нещастя допомогло. Я познайомився з дивовижними людьми, з якими за інших обставин навряд чи колись зустрівся б. Загалом нам вдалося створити понад сотню робочих місць, насамперед для вихідців із Донбасу.
Михайло не приховує, що страх був. Адже все створювалось із нуля. Він боявся навіть не за себе, а за тих людей, які зірвалися з насиджених місць та приїхали до Києва. Тому Михайлу доводилося вирішувати не лише виробничі проблеми щодо створення нової медичної структури, а й питання облаштування колег на новому місці.
— Я розумів, що, покликавши колег до Києва, несу тепер відповідальність за кожного з них, – розповідає Михайло Міщенко. - Люди їхали на нове місце, а це означає, що їх треба було якось зустріти, влаштувати. Багатьом довелося залишати Луганськ на піку протистояння. Вони виїжджали від війни майже хто в чому був. От і довелося спочатку знімати для них житло, забезпечувати зарплатами, які на той момент ми, звичайно, ще не заробляли.
Наступний непростий етап — необхідність слідом за батьками витягнути звідти дітей, які з різних причин залишилися в Луганську під наглядом дідусів і бабусь. Дітей на новому місці влаштовували до садків, шкіл, училищ, університетів. Паралельно вирішувалося питання з житлом — адже сім'ї збільшувалися.
— Дітлахам треба було переїжджати, – упевнений Михайло. — І не тільки через безпеку, а й тому, що спілкування з вчителями-пристосуванцями, які стали на службу окупантам, калічило дитячу психіку. І вже серед дітлахів були ті, хто не хотів і боявся приїжджати, наслухавшись розповідей про «хунту».
Але тепер, зауважує Михайло, якщо деякі з медиків час від часу їздять на окуповану територію (у багатьох там залишилися літні батьки), то дітей туди вже ніякими пряниками не затягнеш. Молоді люди добре адаптувалися до нового місця. Тут у них з'явилися друзі, їх добре зустріли у школі та вишах.
— Хтось легше, хтось складніше пройшов адаптацію, але всі кажуть: у нинішньому Луганську зараз робити нема чого, – стверджує Михайло Міщенко. - Він став містом пенсіонерів, чиновників-шахраїв та людей зі зброєю.
Якщо їдеш на рік, то ще думаєш, що повернешся. А коли людина залишає свій будинок на два-три роки та вивозить сім'ю, то питання повернення поступово стає менш актуальним. Найстрашніше, що трапилося з Луганськом та Донецьком щодо перспективи, — це втрата цілого пласта фахівців та творчих людей, які виховувалися в регіоні десятиліттями. Ті десять відсотків, які рухали Донбас вперед і розвивали його. Я можу судити про систему охорони здоров'я, яка була раніше, і є тепер на тій території.
На хвилі створення «бананових республік» з'явилося багато людей, які, не маючи достатньої підготовки, але багато нахабства та амбіцій, тепер виплескують свої комплекси неповноцінності на тих наших колег, які через різні причини не змогли покинути окуповані території. Те, що в них вийшло, повноцінною медициною назвати не можна. З Луганська виїхала не лише лікарська еліта, втрачено і кадровий потенціал середньої ланки.
Коли я чую, що в Луганську тепер чудова охорона здоров'я і туди їдуть лікуватися з усієї України, це говорить або негідник, або дурень. В обласному центрі залишилася технічна база і на цьому в Луганську зараз паразитують. Але нічого нового там немає і в реальних умовах не буде. Обладнання з часом зношується, а системного сервісу жодна із закордонних фірм (навіть із території Росії) не дасть. У результаті територія, яка не має міжнародного статусу, лише деградуватиме.
Є кілька критеріїв забезпечення медичних закладів. Найпростіший - харчування. Цей пункт можна безболісно закрити шляхом гуманітарної допомоги з боку друзів — окупантів. Постільну білизну до лікарень міста передали зі стратегічних складів, які комплектувалися ще за СРСР. Але з медикаментами вже складніше. Забезпечити, наприклад, лікарні якісним киснем зараз дуже складно. Особливо великі проблеми були під час епідемії грипу. І не потрібно слухати розповіді про те, що минулої зими у Луганську все було нормально. Насправді реальний стан речей просто ховався. Померла велика кількість людей — насамперед через нездатність медустанов надати адекватну допомогу.
Мені розповідають: «А у нас тут хліб і горілка дешеві». Але хіба це ознака гарного життя? «Так, хліб, горілка та безплатна роба для вас у Луганську завжди знайдеться», — говорю я у відповідь. Людям дають поїсти, випити та забути під постійний бубніння російської пропаганди, а після цього відправляють за копійки підмітати вулиці та садити квіточки на вулиці. Перебільшую, звичайно, але в принципі все так і виглядає.
На запитання, чому місцеві цього часом не помічають, наведу такий приклад. Іноді доводиться консультувати пацієнтів, які раніше спостерігалися у фахівців, але потім тривалий час не зверталися до лікаря. Зустрічаєш таку людину через рік-два, цікавишся здоров'ям, отримуєш упевнену відповідь, що все нормально, самопочуття хороше. А свіжим оком дуже помітно: колір шкіри змінився, набряки з'явилися, зайву вагу набрав. «Та ні, - кажеш, - не все нормально, у вас серйозні проблеми». А все тому, що сама людина, дивлячись на себе в дзеркало щодня, не помічає, як повільно, але постійно змінюється не на краще. Так і з Луганськом. Так, добре, що не стріляють, на клумбах квіточки садять, дороги латають… А ті, хто не був у місті рік і приїхав навідати рідних, помічають картину: «пацієнт» хворий, і дуже серйозно.
Коли в тебе забрали все, включно з робочим місцем, обладнанням, документацією, яку напрацьовував роками, то відновлювати це з нуля дуже важко. Не приховуватиму, інвестори йшли на певний ризик, коли підписували з нами угоду. Але саме той факт, що ми зберегли свій колектив, відіграло роль під час прийняття рішень. А ще повірили в нас.
Буквально за рік ми стали потрібними на новому місці, і не десь, а у столичному висококонкурентному середовищі.
На сьогодні ми маємо чотири добре оснащені мережеві поліклініки, хірургічний стаціонар із відділеннями косметології та пластичної хірургії, спортивної травми, невідкладної урології. У нас працює понад сто людей. Майже всі вони переселенці. Але ми продовжуємо розвиватись. І будуємо амбітні плани реалізувати такі проєкти в інших містах України. Тож вакансій у нас вистачає. Нам знадобляться реєстратори, медсестри, лікарі різних напрямків. Отже, якщо хтось із земляків з актуальною для нас спеціалізацією та гарною підготовкою шукає роботу, ми будемо раді прийняти його до колективу.
Павло ГРОМОВ, спеціально для «ФАКТІВ»
http://fakty.ua/222301-1
